Я уже умирал. Я стоял на краю
Я стоял у черты, той, что нас отделяет
От родных и друзей, тех, кто нынче в раю
От таких, как и я, тех, кто рая не знает…
Тех, кто так же, как я, думал: рай на земле
И что каждый из нас он прислужник господний.
Оказалось не так. Наши души во мгле
Наша жизнь на Земле – это жизнь в Преисподней…
Если Данте придумал свой мифический ад
Оказалось, что он ошибался не слишком…
Может, Бог и создал на Земле нашей сад,
Но мы Бога не поняли своим слабым умишком…
И опять нам осталось уповать на Него
И к черте подойдя, ждать спасенья с надеждой
Потому что другого нет теперь ничего…
Чем мы дальше от Бога, тем мы больше невежды…
Сергей Виноградов,
Россия
В настоящее время публикую стихи только на этом сайте. Считаю, что современному обществу поэзия не нужна. Тем более поэзия для души, а не ради денег. "Денежные поэты" давно переквалифицировались в поэтов- "песенников". Поэтому от сегодняшней попсы за очень редким исключением уши вянут!
Пишу как умею. Во всяком случае из души. А судить об её искренности - читателям... e-mail автора:petrovic1951@mail.ru
Прочитано 7894 раза. Голосов 7. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Да и аминь.Поностью согласна с заключением в Вашем стихотворениии:
«Чем мы дальше от Бога, тем мы больше невежды…» Спасибо Вам за такой стих. Желаю обильных Божьих благословений в жизни!
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
